«Демоніческа гра» Володимира Винниченка

Новий твір Степана Процюка «Маски опадають повільно» (роман про Володимира Винниченка) логічно продовжує тему «Ритуальних троянд болю» ─ в ньому також змальовується внутрішній світ героя і те, що виліпило та виформувало його саме таким. «Його називали генієм і мефісто, гнилим лібералом і фанатичним солдатом Дон Жуана, запроданцем і Мойсеєм...»

Його Я було надійно приховане за багатьма масками. Декотрі він витворив спеціально, декотрі майстрували інші. У «Маски опадають повільно» — аналіз, пошук, дослідження, рефлексування над тим, що приховували маски.

Роман починається сценою пологів із гніткою атмосфера задухи та вимушеності, безвиході і приреченості (вона буде нависати над героєм усе життя). Далі буде знак –«комета, яка мала химерну форму». Характер Володимира виформується таким самим химерним – «батькова медитативна мудрість переливалася у Володине буйство, успадковане від матері».

Переломним моментом для Володимира Винниченка стане зустріч із першою жінкою початок пошуків нової любові, недоотриманої від матері, та усвідомлення скінченності життя.

Він пив коханок із майже демонським захопленням — вони рідко могли встояти перед його зовнішністю і шармом. Коханки змінювали одна одну з карколомною швидкістю. Першою була Марія, чий образ закарбувався найбільше («Я – не твоя мама»). Та ж жінка потім, перед смертю, покличе його в сад матері.

Потім була Люся Гольдмерштейн. Саме від неї народився його син, небажана дитина, котра померла за незрозумілих обставин. «Ти іногда граєшся мною, а література гралася тобою, як щепкою в морі. І ця демонічеська гра втягнула і мене, і навіть тебе у якесь трикляте коло, з якого не було виходу», – писала вона Винниченку.  «Заклятий клубок» гнатиме його від однієї до іншої. А все тому, що «хотів спасіння через жінку».

Тою жінкою стає Коха — Розалія Лівшиць. Але навіть з нею він не залишає своєї маски слуги Дон-Жуана, бо «флірт допомагав тобі втікати від порожнечі... Флірт допомагав тобі триматися на тонкому канаті. Тоді ти відчував приплив сил і бажання працювати.... Ти знаєш лише одну доступну відраду... Це жінки...» Жінка стає для нього не просто джерелом фізичного задоволення (хоча, відзначить автор, його герой уважно ставився до свого організму, «особливо до полових функцій»). Вона стає міфом. Тим, котрий панує не тільки у його житті. 

Із Кохою він нарешті наважується на народження дитини. В цій жінці знаходить те, чого шукав. Почуваючись щасливим, чекають поповнення, проте в Кохи ─ позаматкова вагітність. Більше у них не може бути дітей. Тоді Володимирові Винниченку пригадується та, перша дитина, Володечка. «Вся твоя теорія грунтується не на дітофобії, а на дітоторжестві — народженні дитини від жінки, яку любиш».

Чесність із собою – мотто Володимира Винниченка. Наскільки він був чесним із самим собою? В молодості, коли потрапив за грати, намагався прикинутися божевільним. Була навіть спроба повіситися. Наскільки ця гра в божевільного була публічною? Можливо, це була гра із самим собою, ця «спроба деструктивної акторської гри»? Всередині повсякчас відбуваються монологи — там живуть  Підсвідомчик, Слухняник, тут «відбуватимуться оргії підсвідомого», туди, в закутки мозку приходитиме багато хто. Ці внутрішні діалоги та монологи в тексті трапляються не рідше за «зовнішні». Їх Степан Процюк виписує так, що вони постають живими перед очима.

І все ж, незважаючи ні на славу, ні на громадську активність, ні навіть на те, що у його житті нарешті з’явилася потрібна жінка, герой, так само, як і в дитинстві, перебуває в глибокій екзистенційній самотності. Бо, зрештою, чим було його життя, як не спробою здобути увагу, — жінок, читачів, пізніше від дітей. Чи не тому йому такі близькі залежності — від флірту, цигарок та «коханого вероналу».

«Маски неврортика і Мефісто, політичного лідера й успішного письменника, художника і публіциста, женозвабника й експериментатора над душами то оживали, то пригасали. Одна перекривала іншу. За ними було важко, майже неможливо впізнати месіанське лице того, хто утримував усі ці парсуни в одній особі».

Лише вкінці, у саду матері, «його маски, що служили захистом замолоду, були звичкою в зрілі роки, але стали зайвими у пору падолисту життя, опадали повільно». Проте ні Степан Процюк, а відтак і читач не бачать оголеного обличчя письменника.

Розповідаючи інтимні факти біографії свого героя, Степан Процюк не робить це з метою банальної демонстрації.  «Письменницьке майбутнє часто складається з дитячих травм, високої амбітності… пізніших не надто щасливих історій особистого життя... всіляких інших випадковостей, за якими майже не помітна постать Того, що розподіляє таланти і роздаровує різні покликання». Розуміння цього значною мірою сприятиме розумінню творчості.

Навряд чи ми зможемо відповісти на запитання, наскільки правдивим чи точним є образ Володимира Винниченка, створений Степанном Процюком. Власне, перед нами не біографія. Маємо справу з приватним письменницьким усвідомленням письменника письменником.

Автор роману «Маски опадають повільно» зізнається: «Винниченко мені близький за психотипом». У цьому два ключі — до розуміння героїв Володимира Винниченка та Степана Процюка. «У тебе був ще один центральний типаж — невротик, що страждає від садомазохістичної чутливості, гіпертрофованої перечулості, від якої — лише крок до психічного помежів’я і навіть самогубства», ─ каже в своєму романі Степан Процюк (мовлячи це, він, мабуть, мовить не тільки про героїв Володимира Винниченка).

В обидвох письменників є чимало спільних рис, серед інших: бажання зазирнути за межу, цікавість дізнатися, що відбудеться з метеликом, коли в того відірвати крила. Часто герой-Винниченко зливається із автором-Процюком. «Звісно, у моїх писаннях відбита моя власна система світорозуміння, якою я намагаюся поділитися з іншими». І спробуй зрозуміти, кому належать ці слова. «Письменник може експериментувати до тієї пори, поки це заняття має вищу доцільність».

Отже, перед нами не життєпис — не роз   алу життя — а, скоріше. Автор дивиться на свого героя, часто міняючи кути зору — як сторонній та байдужий спостерігач, як співучасник чи співрозмовник, і, зрештою, мовить і від імені героя та інших дійових осіб. Часом розповідь нагадує кімнату з багатьма дзеркалами, де годі дошукатися правдивого відображення.

Хоча, треба значити, що для написання роману Степан Процюк скористався всіма доступними джерелами про життя і діяльність Володимира Винниченка. Та й для тих, хто бодай на лапідарному рівні цікавився творчістю письменника, видно, що кістяк розповіді Степана Процюка опирається на факти. Проте основний масив становиять все-таки те, чого не можна перевірити. Бо левова частка роману «Маски опадають повільно» – не про фактичне, соціальне чи реальне життя, а про внутрішнє, психологічне життя.